Я прочитав статтю Алекса Юнга «Захоплююче життя Октавії Батлер. Дівчинка, яка виросла в Пасадені, їздила на автобусі, любила свою маму і написала про себе світу».
Читав кілька днів уривками з виписками й нотатками. Хочу поділитись думками.
Октавія Батлер не дуже добре навчалась у школі. Їй постійно робили зауваження про те, що вона займається не тим, що треба.
У своїх звітах про успішність у початковій школі одна вчителька написала, що “вона багато мріє і погано концентрується”. Це було правдою. Їй справді багато снилося, і вона почала записувати свої сни у великий рожевий блокнот, який завжди носила із собою.
Але як показала історія саме ця риса вплинула на те, ким вона стала та що зробила для світу. Можливо, якби вона завжди робила тільки те, що кажуть інші, ми б ніколи не побачили творів, які вона створила.
Октавія завжди любила тварин й співчувала їм. Майже в кожному творі це проявляється. І це в неї з дитинства.
Коли вона побачила на карнавалі старого поні з гнійними виразками, що кишіли мухами, вона зрозуміла, що виразки з’явилися через те, що інші діти штовхали тварину, щоб вона бігла швидше. Дитяча здатність до жорстокості залишилася з нею. Вона пішла додому і написала розповіді про диких коней, які могли змінювати форму і які “робили дурнями чоловіків, які приходили їх ловити”.
Октавія була незадоволена життям, яке відбувається навколо. Вона була темношкірою. Її постійно принижували, та відносилися до неї як до людини другого сорту.
Коли їй було 12 років, вона подивилася Devil Girl From Mars, чорно-білий британський науково-фантастичний фільм про жінку-командира інопланетян на ім’я Найя, яка має здібності до контролю над розумом, випаровує променеву гармату, а також носить шкіряний костюм, який облягає шкіру, і плащ, який торкається землі. Батлер подумала, що може придумати кращу історію, тож почала писати свою власну: тимчасові втечі з життя, сповненого “нудьги, мозолів, принижень і браку грошей”, як вона його бачила. “Мені потрібні були мої фантазії, щоб захистити себе від світу”.
Я можу писати про ідеальну себе, — писала вона на порозі свого 29-річчя. — Я можу писати про жінок, якими я хотіла б бути, або про жінок, якими я іноді почуваюся. Я не думаю, що коли-небудь писала про жінку, якою я є. Це жінка, від якої я читаю і пишу, щоб втекти. Вона стала жертвою. Жертва свого виховання, жертва своїх страхів, жертва своєї бідності — духовної та фінансової. Вона жертва самої себе. Вона повинна вибратися із себе і вершити свою долю. Як вона може це зробити?”
У своєму щоденнику вола ставила собі цілі й постійно нагадувала про них повторами записів.
“Мета: володіти, безкоштовно і чисто, 100 000 доларів готівковими заощадженнями”, — написала вона. Ці мантри звучали як барабанний бій у її ранніх щоденниках.
У 28 років вона продала свою першу книгу.
Мені сподобалося те, як Батлер навчилася свої слабкості використовувати як силу.
Ставши дорослою, вона зрозуміла, що страждає на дислексію (у дитинстві їй не поставили офіційний діагноз) і їй потрібен час для читання. Вона не отримала водійське посвідчення, тому що не хотіла ризикувати, намагаючись читати вуличні знаки за кермом. Натомість вона сіла на автобус, незручний спосіб пересування Лос-Анджелесом, що створював постійну близькість із незнайомцями, які покладалися на ту саму муніципальну систему. Це стало постійним джерелом натхнення в її творчості.
Вона спостерігала за людьми й іноді писала замальовки персонажів. Під час однієї з автобусних поїздок вона спостерігала, як спалахнула бійка: один чоловік звинуватив іншого в тому, що він смішно дивиться на нього (це було не так), і кинувся на нього. У цей момент Батлер згадала вступний рядок свого наступного оповідання “Звуки мови”: “В автобусі на бульварі Вашингтон сталася біда”.
Також у неї був свій спосіб полювання за ідеями.
Коли шукала ідеї, Батлер робила те, що вона називала “випасом”, що на практиці означало відкривати будь-яку кількість книжок у домі та переглядати все, що могло її зацікавити: науку про довкілля, антропологію, мікробіологію, історію чорношкірих, політичні дослідження.
Історія закінчення її життя трагічна й сумна.
Починаючи з кінця 90-х Батлер почала відчувати втому. Вона приймала ліки проти високого кров’яного тиску і серцевої аритмії, але відчувала, що ліки підривають її сили й статевий потяг. Вона записувала свої симптоми — задишку, нудоту, болі в спині, випадіння волосся. Її стан продовжував погіршуватися в новому тисячолітті. У неї була пневмонія, яку неправильно діагностували та не лікували протягом кількох тижнів. Незабаром вона вже не могла пройти більш ніж половину кварталу, не втомлюючись. “Я не функціоную, — писала вона 2004 року. — Я багато сиджу і дрімаю. Я знаю, що не дуже добре думаю, і вже точно не дуже добре дихаю”.
Вона впала біля свого будинку, вдарившись головою об бетон. Їй було 58 років. Цими вихідними вона скаржилася на запаморочення, нудоту і на опухлі щиколотки; вона навіть зателефонувала своєму лікарю, який сказав їй, що вона щойно перехворіла на грип і їй потрібно відпочити. До цього моменту лікар радив їй більше займатися фізичними вправами.
Але завдяки своїй творчості й впертості Октавія Батлер продовжує жити.
Ім’я Батлера тільки продовжувало зростати. З 2004 року. BookScan почав відстежувати цифри й нарахував, що було продано понад 1,5 мільйона примірників її книг.
Стипендія Clarion, її колишня середня школа в Пасадені та лабораторія-студія в публічній бібліотеці Лос-Анджелеса тепер носять її ім’я.
2021 року НАСА назвало місце посадки марсохода посадковим майданчиком Октавії Е. Батлер.
Ну і для фіналу, ось що мені сподобалось найбільше:
Двоюрідна сестра Октавії Батлер Ернестін Вокер сказала: “Є африканське прислів’я: “Поки ти вимовляєш моє ім’я, я живу”.