Письменництво вбиває родину, чи живиться нею

Письменництво вбиває родину, чи живиться нею

Творчість й родина — чи можна це сумістити?

Все більше поринаю у творчі процеси. Хочеться створювати різне: писати оповідання, знімати відео, малювати, створювати музику. Розриваюсь між цими сферами.

Але цей інтерес забирає мій час та мене від родини.

На ці роздуми надихнула стаття Ади Калхун. Вона пише про тата, який був письменником й багато працював, забуваючи про те, що в нього є родина.

Коли в нього діагностували рак, одна з перших думок, яку він озвучив була:

— Я письменник. Я все ще працюю. Я хочу робити все, що допоможе мені продовжувати писати якомога довше. Я думаю, що хіміотерапія може занадто втомити мене.

— Ви кажете, що письменництво — це те, що піднімає вас із ліжка вранці, — пояснив лікар.

— Думка про те, що я не зможу писати, наповнює мене жахом.

— Ви не просто письменник! Ви ще й чоловік, і батько, і дідусь, і друг.

Батько роздратовано запитав:

— Що мені робити? Просто сидіти, як рослина в горщику? Я не бачу для себе жодного сенсу, якщо не пишу.

Він обрав імунотерапію, ефективність якої оцінювалась лише на 35%. Якби це не допомогло, він би прожив лише шість місяців.

Родина для нього завжди була не важливіша ніж письменництво.

В автобіографічному есе, яке він опублікував після того, як поставили діагноз, він написав:

«Я час від часу думаю про людей, яких люблю, але весь час я думаю лише про те, щоб писати».

Мене це наштовхнуло на думку, що письменництво може бути гірше ніж рак. Але при цьому письменництво може бути ліками проти раку. У випадку батька Ади Калхун письменництво стало сенсом продовжити життя.

Думаючи про це, розумію що хочу писати, але не хочу бути письменником, якому родина не цікава. Навпаки — я вважаю родина має бути джерелом натхнення.

Такою стала сама Ада Калхун.

Я написала книжку для батьків, працюючи повний робочий день головним редактором і доглядаючи за малюком. Вона була повністю написана на ноутбуці в моєму ліжку між 9-ю годиною вечора і північчю, після цілого дня роботи й вкладання сина спати.

Мій батько мав рацію щодо цього: якщо ти замикаєшся, твоя робота поглиблюється. Мене відволікали більшу частину мого життя, особливо відтоді, як я стала матір’ю. Можливо, найкраща робота, яку я зробила, була кілька років тому в колонії художників, де впродовж двох тижнів я робила те саме, що завжди робив мій батько — зачинявся від усіх інших.

Письменники, які забуваються у своїх справах, не помічають, що самі для себе створюють стіни туману, через які важко розгледіти життя людей й те що відбувається з ними. Вони стають сліпі й до себе й до того, що відбувається ззовні.

Коли я сказала батькам, що йду у колонію митців, батько закотив очі. Він (хворий на рак) сказав, що його не знайдуть мертвим у письменницькій колонії. Мама огризнулася на нього й сказала: «Усе твоє життя — письменницька колонія».

Важко бути по обидва боки: письменник-сім’янин може працювати гірше й не так глибоко, письменник-одинак страждає від болю близьких. Баланс тримати складно.

Деякі митці навіть не можуть уявити, що можна бути письменником й не бути з родиною.

Багато моїх подруг-письменниць щосили намагаються викроювати час виключно для своєї роботи. Одна жінка з двома дітьми сказала мені, що пише у своїй спальні, щоб у її чоловіка був офіс у квартирі. Коли я згадала, що в Нью-Йоркській публічній бібліотеці є кімнати для вчених, на які вона могла б подати заявку, в її очах з’явився спекотний, відчужений вираз, наче я щойно описала нудистський пляж.

Іноді все ж таки корисно бути окремо від родини. Але для жінок матерів це може бути дуже складним випробуванням. У них працює материнський інстинкт. Чоловікам простіше. Але я не уявляю себе щасливим без родини.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *